Стаття

Метиленовий синій у хірургії пілонідального синуса: дані про картування та рецидиви

Метиленовий синій у хірургії пілонідального синуса: дані про картування та рецидиви

Пілонідальний синус — це хід під шкірою поблизу куприка, часто з бічними відгалуженнями, які важко побачити під час операції. Операція не досягає мети, коли патологічно змінені тканини залишаються, тому хірургам потрібен надійний спосіб знайти кожне відгалуження перед висіченням. Введення метиленового синього в отвір синуса забарвлює систему ходів у синій колір і дає хірургу видиму карту для орієнтування.

Ця карта — допоміжний засіб візуалізації, а не лікування. Це розмежування важливе, оскільки література про застосування метиленового синього в пілонідальній хірургії змішує два різні питання. Перше — чи точно барвник позначає всі патологічно змінені тканини. Друге — чи рідше виникають рецидиви через роки в пацієнтів, під час операцій яких застосовували барвник. Барвник може не пройти першу перевірку під мікроскопом, але водночас бути пов’язаним із кращими клінічними результатами — або навпаки. Кожне з двох опублікованих досліджень, які найчастіше цитують на цю тему, відповідає лише на одне з цих питань; вони мають різні дизайни та різну тривалість подальшого спостереження.

Що хірург намагається побачити

Уявіть барвник як мітку на прихованій структурі. Хірург вводить синю рідину через отвір у шкірі, чекає, поки вона пошириться сполученими ходами, а потім висікає забарвлені тканини. Усе, чого барвник не досягнув, а також будь-які патологічно змінені тканини, що не були сполучені з ходом, у який його ввели, залишаються незабарвленими й можуть бути пропущені.

Отже, три проблеми можуть виникати незалежно одна від одної. Барвник може не заповнити кожне відгалуження. Хірург може видалити не все, що забарвилося. А тканини поза межею забарвлення все ще можуть містити мікроскопічні патологічні зміни. Наведені нижче дослідження розглядають окремі ланки цього ланцюга, тому їхні результати не можна усереднювати разом.

Читачам, які порівнюють хірургічні техніки, також можуть бути корисні ширший огляд хірургічних застосувань метиленового синього та окремі пояснення того, чим забарвлення барвником відрізняється від лікування тканин і як визначають та вимірюють рецидив.

Довгострокові рецидиви: спостережна когорта

Дані про рецидиви походять із ретроспективного когортного дослідження, про яке Doll та колеги повідомили в International Journal of Colorectal Disease. Назва статті прямо вказує на головний результат, а описане в ній довгострокове спостереження після застосування метиленового синього при гострій пілонідальній хворобі триває значно довше, ніж у більшості хірургічних досліджень.

Дослідники виявили 1,960 пацієнтів, яких уперше оперували з приводу пілонідальної хвороби в трьох німецьких військових госпіталях між 1980 і 1996 роками, а потім відібрали 247 для докладного подальшого телефонного опитування. Середня тривалість спостереження становила близько 15 років, із діапазоном приблизно від 9 до 25 років. Більшість учасників були молодими чоловіками-військовослужбовцями. Хірургічні техніки різнилися: приблизно у двох третин виконали висічення з відкритим загоєнням, у чверті — висічення з первинним закриттям по середній лінії, а в решти — марсупіалізацію.

Застосування барвника визначали просто: 197 пацієнтам на початку операції ввели метиленовий синій, щоб окреслити систему ходів, а 50 — ні. Застосування описували як одноразове обережне введення, без зазначення концентрації чи об’єму. Розподіл не був рандомізованим. Хірурги значно частіше обирали барвник при хронічній хворобі з утворенням нориць, ніж при гострих абсцесах, а також частіше за більшої кількості отворів синуса, тому дві групи від початку відрізнялися.

Рецидив оцінювали за заздалегідь визначеним телефонним опитувальником. Випадок зараховували як рецидив лише після початкового загоєння, за відсутності подальшої травми куприка та за наявності або одного жорсткого критерію (діагноз лікаря, повторний розтин чи висічення, новий синус, волосся в отворі, гнійні виділення), або двох м’яких критеріїв (почервоніння, набряк, біль, виділення).

Нескоригована частота рецидивів за весь період становила 32 із 197 у групі з барвником (16 відсотків) проти 15 із 50 у групі без барвника (30 відсотків). Оцінки Каплана—Маєра на 20 років, які враховують різну тривалість спостереження, становили близько 20 відсотків із барвником і 38 відсотків без нього; значення p за логранговим тестом дорівнювало 0.018. У багатофакторній моделі Кокса автори повідомили для застосування барвника показник, подібний до відношення шансів, на рівні 0.45. Більшість рецидивів виникала протягом п’яти років, але деякі — аж через 17 років після операції. Саме тому тривале спостереження важливе для тверджень про пілонідальні рецидиви після застосування метиленового синього.

Результати в підгрупах потребують обережного тлумачення. При гострій хворобі з утворенням абсцесу оцінки на 20 років становили приблизно 19 відсотків із барвником проти 43 відсотків без нього, але за наявності лише 79 пацієнтів різниця не досягла статистичної значущості (p = 0.078). При хронічній хворобі оцінки становили приблизно 19 відсотків проти 24 відсотків (p = 0.35), тобто фактично переконливої різниці не було. Отже, загальний зв’язок визначався підгрупою, надто малою для самостійного висновку, у дослідженні, де призначення втручання не було випадковим, а контрольна група налічувала лише 50 пацієнтів.

Не менш важливо й те, чого це дослідження не показує. Воно не вимірювало точність картування, не порівнювало гістологічні дані між операціями з барвником і без нього та не надало придатного для оцінки порівняння цих груп щодо ранових ускладнень або часу загоєння. Це свідчення зв’язку між застосуванням барвника та меншою частотою довгострокових рецидивів в одній історичній когорті, а не доказ того, що саме барвник спричинив таке зниження. Змішування через показання до застосування, вплив періоду проведення операцій та поєднання різних технік залишаються невирішеними питаннями.

Що насправді забарвлює барвник: дослідження парних зразків

Друге дослідження безпосередньо розглядає питання картування, але його дизайн легко витлумачити неправильно. Idiz та колеги опублікували те, що назвали проспективним рандомізованим випробуванням, і парне гістопатологічне дослідження пілонідального висічення під контролем метиленового синього досі іноді цитують як рандомізовані дані. Однак реєстр випробувань для цього самого дослідження вказує одну групу без розподілу та без засліплення. Тож коректна класифікація — проспективне одногрупове дослідження з парними зразками від кожного пацієнта, а не рандомізоване порівняння застосування барвника з його відсутністю.

Участь узяли тридцять три пацієнти з неускладненою первинною хворобою. Гостре запалення, абсцес і рецидивну хворобу виключали, тому ця популяція майже протилежна гострій підгрупі, у якій дослідження Doll вказувало на найбільший ефект. Кожному пацієнту через кожен отвір синуса вводили щонайменше 4 mL метиленового синього під тиском, достатнім для витікання барвника з ходу. Потім хірург висікав усі сині тканини разом з отвором синуса як один зразок (Група 1), оглядав решту порожнини та окремо висікав будь-яку макроскопічно підозрілу незабарвлену грануляційну тканину як другий зразок (Група 2).

Патолог, який не знав, до якої групи належать зразки, оцінював у них п’ять мікроскопічних ознак: збільшені волосяні фолікули, розсіяні кератинові пластинки, запальну інфільтрацію, стрижні волосся та фіброз.

Забарвлення зосереджувалося в найбільш уражених тканинах, але не окреслювало всього ураження. Патологічні зміни залишалися поширеними в незабарвленому другому зразку: збільшені фолікули у 31 із 33, кератинові пластинки у 29 із 33, запалення у 30 із 33. Найчіткіше зразки розрізнялися за наявністю стрижнів волосся: їх виявили у 29 із 33 забарвлених зразків, але лише у 5 із 33 незабарвлених. Середні оцінки вираженості кожної ознаки були вищими в забарвленій тканині. Простіше кажучи, синя межа позначала осередок ураження, але не охоплювала всі гістологічно змінені тканини.

Навіть цей висновок має два обмеження. Другий зразок не був систематичною вибіркою всіх незабарвлених тканин. Його брали лише тоді, коли хірург бачив підозрілу грануляційну тканину й вирішував виконати додаткове висічення. Отже, до вибірки переважно потрапляли незабарвлені ділянки з найгіршим виглядом, і за нею неможливо визначити справжню чутливість картування барвником або частоту хибнонегативних результатів. Крім того, дослідження взагалі не повідомляло клінічних результатів: ні частоти рецидивів, ні частоти інфекцій, ні частоти розходження країв рани, ні часу загоєння. Мікроскопічні зміни за синьою межею — це сурогатний показник, а не доказ того, що в цих пацієнтів виник би рецидив.

Порівняння двох досліджень

Doll та ін., 2008Idiz та ін., 2014
ДизайнРетроспективна спостережна когорта, нерандомізоване порівняння застосування барвника з його відсутністюПроспективне одногрупове дослідження, парні зразки від кожного пацієнта
Пацієнти247, гостра та хронічна хвороба, військові госпіталі33, лише неускладнена первинна хвороба
Протокол застосування барвникаОдноразове введення, дозу не зазначеноЩонайменше 4 mL на отвір, концентрацію не зазначено
Основна кінцева точкаРецидив за опитувальником, у середньому 15 роківЗалишкові мікроскопічні патологічні зміни за межею забарвлення, без клінічного подальшого спостереження
Ранові результатиНемає придатного для оцінки порівняння застосування барвника з його відсутністюНе повідомлено
Головний результатЧастота рецидивів за 20 років — близько 20% із барвником проти 38% без ньогоНезабарвлена тканина також мала патологічні зміни, хоча й менш виражені

Ці рядки не складаються в єдиний висновок. Когортне дослідження вимірює клінічний результат упродовж десятиліть, не перевіряючи точності картування. Дослідження парних зразків перевіряє повноту картування під мікроскопом, не вимірюючи жодного клінічного результату. Жодне з них не є рандомізованим порівнянням операцій із контролем за барвником та без нього, яке оцінює і рецидиви, і ранові кінцеві точки; такого випробування в цій парі досліджень немає.

Отже, для тих, хто обговорює з хірургом варіанти застосування метиленового синього при пілонідальному синусі, можна сформулювати три коректні твердження. По-перше, одне тривале, але нерандомізоване дослідження пов’язує застосування барвника з меншою частотою рецидивів, переважно при гострих формах, зі значною невизначеністю. По-друге, одне невелике механістичне дослідження показує, що забарвлення барвником недооцінює гістологічну поширеність патологічних змін, але не показує, що додаткові мікроскопічні знахідки спричиняють рецидив. По-третє, жодне дослідження не підтверджує тверджень про інфікування рани, швидкість загоєння або частоту ускладнень при операціях під контролем барвника, оскільки жодне не оцінювало цих порівнянь.

Тому практичне питання для консультації є вузьким: з огляду на заплановану техніку (відкрите загоєння, закриття або застосування клаптя), чи використовує хірург барвник для пошуку ходів і що робить із підозрілими незабарвленими тканинами на краю порожнини? Дані вказують на правдоподібний, але не доведений зв’язок барвника з рецидивами та на задокументоване обмеження його як анатомічного маркера. Усе інше — екстраполяція.

Google AdSense